Бібліотека Харківської державної академії культури

Анотація: На широкому історико-культурологічному та соціально-економічному матеріалах висвітлюються глобальні проблеми культури і цивілізації кінця XIX - початку XXI ст. Аналізується процес становлення і розвитку культур та світові цивілізації в планетарному масштабі, роль людини і суспільства в трансформації глобальної спільноти. З’ясовується формоутворююча роль культури у визначенні цивілізації, характеризуються методологічні можливості цивілізаційного підходу, синергетичної парадигми у розгляді історичного процесу. Показано протиріччя між наслідками творчої діяльності людини і природою під час інтернаціоналізації і глобалізації економіки. Проведено аналіз кризового стану сучасної земної цивілізації, накреслено певні шляхи можливого їх подолання.
Для науковців, викладачів і студентів, читачів, які цікавляться історико-культурологічними проблемами становлення і розвитку планетарної цивілізації.

Людство ввійшло у XXI ст. як з великими науково-технологічними та культурними досягненнями, так і з проблемами планетарного масштабу негативного загрозливого характеру, які багато в чому є наслідком процесу цивілізаційного розвитку.

Сьогодні, коли світова спільнота перетнула межу третього тисячоліття, як ніколи активно постало питання про подальшу долю земної цивілізації. Перед лицем глобальних проблем перспектива можливості точного і передбачуваного контролювання людством наслідків своєї діяльності є визначальною. І якщо у XXI ст. не вдасться перетворити біосферу в ноосферу, то тим самим буде поставлене під сумнів існування загальнопланетарної цивілізації. Сама ж ноосфера - це своєрідна узагальнююча система розвитку культури людства. Ось чому вивчення історико-культурологічних аспектів глобальних проблем цивілізації представляє пріоритетний інтерес для сучасного суспільства та визначення його майбутнього. Це стосується і нашої держави.

Головними чинниками вирішення цих питань є культура, наука й освіта, бо «розвиток будь-якої країни відбувається насамперед через поступ науки і освіти, впровадження новітніх технологій», - підкреслив ректор Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, Герой України В.В. Скопенко («Урядовий кур'єр», 21 липня 2001 р., с. 5). Адже від рівня інтелектуалізації і гуманізації виховання багато в чому залежатиме майбутнє людства, його відношення до природи і світу. Цей процес вимагає, зокрема, перегляду всієї системи підготовки молоді - суб'єкта громадського життя - до вступу в майбутню дорослу діяльність.

У радянські часи у нашій країні сформувалася імперативна педагогіка. Вона була розрахована на «середнього» учня (студента) і готувала з нього агента виробництва, не переймаючись особливостями особистості молодої людини. Зміни в житті суспільства призвели до реформ у системі освіти. На зміну парадигмі освіти як індустрії освітніх послуг сьогодні приходить нова парадигма освіти як педагогічного процесу, що перебуває у безупинному розвитку. Сучасне українське суспільство відчуває велику потребу в тому, щоб із школи до економіки, політики, науки, мистецтва, органів державного управління прийшло покоління, орієнтоване на гуманізм, духовні цінності, пріоритетність культури.

Не випадково нині так часто згадується гуманізація освіти [1]. Але як це розуміти? Аналіз науково-педагогічних видань останніх років дає підстави стверджувати, що переважає характерне уявлення про гуманізацію освіти тільки через її гуманітаризацію, збільшення в структурі навчального часу кількості гуманітарних дисциплін. Однак, як показав досвід, цей напрям не має перспективи. Якщо ж врахувати, що введення нових гуманітарних курсів, як правило, не супроводжувалося коригуванням змісту основних предметів, то стають зрозумілими причини навчального перевантаження і зниження рівня загальноосвітньої і професійної підготовки.

Слід вважати, що основною вимогою гуманізації стосовно сфери освіти (усіх її щаблів) повинно стати формування світогляду, у складі якого важливе місце належало б цілісному інтегрованому знанню, бо кінець кінцем саме воно визначає і культурний рівень людини, і найбільш повно відповідає інтересам її глобального виживання. Саме цим і обумовлена спрямованість монографії на проблеми культури, цивілізації й освіти.

Вже в середині шестидесятих років західні теоретики і методологи освіти дійшли висновку, що всі важливі проблеми суспільства можуть бути вирішені тільки через розвиток соціальних досліджень, що є передумовою подолання труднощів розвитку суспільства [2]. Як одну з причин цих труднощів називали ідеологію технократизму. У технократичній свідомості наука і технологія є символами необмежених можливостей, вони набувають характеру панацеї, а людина уявляє себе Прометеєм, і немає нічого такого, щоб вона не здатна була створити. Інакше кажучи, наука і технологія в технократичній свідомості мають вигляд своєрідних утопічних абсолютів.

Однак ця утопія, як і будь-яка інша, на практиці призвела до сумних наслідків. Коли людина з «амбіцією Прометея» приступила до скорення природи, - відзначав відомий філософ Р. Арон, - вона фактично зайнялася маніпулюванням природою і стрімко попрямувала до тупика, з якого її може вивести лише гуманізація знань» [3].

Через гуманізацію освіти розкривається людська суть кожної науки. Тлумачення гуманізації освіти як розкриття людської суті будь-якої науки показує, що система освіти, виховання і культурного зростання будь-якої країни може вирішити цю проблему лише спільними зусиллями представників усіх галузей знань.

Подібної ж думки додержувався і заступник генерального директора ЮНЕСКО Р. Сінгх [4]. Він стверджував, що традиційно людина намагалася осягнути реальність, розділяючи її на різні дисципліни й відокремлюючи процес усвідомлення від дійсності. Але нині будь-яка проблема потребує усе більших знань з багатьох дисциплін. Здатність бачити ситуацію в цілісності і взаємозв'язку її складових частин є найважливішим, дійсно необхідним способом досягнення потрібних знань і ліквідації розриву між знанням, як абстрактним узагальненням (типово навчальний підхід) і реальністю умов існування людей.

Якщо до сказаного додати, що глобальні проблеми сучасності в будь-якій сфері діяльності вивели на перший план питання етики і культурного зростання, стає зрозумілим об’єктивний характер інтересу до проблематики освіти в контексті культури і цивілізації.

Сцієнтистськи звужений підхід до науки руйнівним чином впливав як на природу, так і на освіту. А. Швейцер побачив у вузькій спеціалізації всіх сфер людської діяльності, і особливо науки, явну загрозу як для окремої людини, так і для духовного життя суспільства в цілому. «Вже дає про себе знати і та обставина, - писав він, - що молодь навчають люди, які не відрізняються достатньою універсальністю... необхідно розкрити перед нею взаємозалежність окремих наук і намітити їй обрії в їх природних масштабах» [5].

В разі подібного підходу оточуючий світ перестає сприйматися суб'єктом як такий, де діють тільки «об'єктивні закони», і кожний його елемент виконує свою задану функцію у великому механізмі, існуючому незалежно від чиєї б то не було суб'єктивності. Світ для суб'єкта перетворюється на простір суб'єктивностей, які набули предметного вигляду, на простір, у якому всякому елементу зовнішнього світу має відповідати момент світу внутрішнього.

При такому баченні вже не потребує додаткового обґрунтування доцільність серйозного поглиблення у всій системі освіти і виховання загальнокультурної підготовки молодого суб'єкта як засобу формування високої професійної культури майбутніх членів суспільства. Ця необхідність обумовлена низкою причин, серед яких особливої уваги заслуговують три. По-перше, зростання соціальної ролі культури в сучасному світі. По-друге, нагальна потреба підвищення культурного рівня всіх членів суспільства. І, нарешті, по-третє, якщо спеціалізована освіта залишає в тіні моральний аспект виховання, то загальнокультурне знання спрямоване на розкриття сутнісних сил людини, її внутрішнього багатства.

Світ культури безмежний. Це не образний вислів. Це вислів, так би мовити, кількісний. Щорічно до інформаційно-культурного обігу потрапляють тисячі нових назв книг, сотні нових найменувань живописних, музичних, скульптурних творів... Не будемо говорити про сферу наукової діяльності, де збільшення знань і накопичення досвіду (культура і цивілізація є асоційований накопичений досвід людства, докладніше див. відповідні розділи монографії) останнім часом здійснюється просто фантастичними темпами. Розвиток цивілізації призвів до того, що за порівняно невеликий проміжок часу людство зробило величезний ривок вперед в оволодінні таємницями природи і їх практичного використання. За роки останніх НТР обсяг наукової інформації перевершив усе, що було зроблено наукою за тисячоліття її існування, і продовжує стрімко збільшуватися [6; 7]. Сумарний обсяг знань, якими володіє людство, у сучасних умовах подвоюється в середньому кожні десять років. Якщо на ранніх етапах історії людства для подвоєння накопиченого досвіду були потрібні спочатку тисячоліття, а потім століття, то сучасна людина через десять років знатиме вдвічі більше того, що вона знає сьогодні.

Перший висновок, який можна зробити у зв'язку з цим - суто педагогічний: на початку XXI ст. земляни опинилися перед проблемою створення принципово нової філософії і методики освіти [8-18]. Нам (людству) необхідно змінити самі базові принципи навчання. Аж до другої половини XX ст. навчання по суті відбувалося за принципом: «Отримай суму знань, засвой їх і цього тобі вистачить на все подальше життя». На сьогоднішній день навіть диплом з відзнакою вищого навчального закладу не гарантує того, що через декілька років професіонал не почне безнадійно відставати у своїй сфері діяльності. Отже, основну увагу в системі освіти необхідно приділити не передаванню учню тих чи інших конкретних знань, умінь і навичок, а прищепленню йому умінь і навичок самостійного здобуття нових знань. В умовах стрімкого зростання обсягу знань іншого шляху, ніж самоосвіта, людство не має.

З безмежності культури випливає і другий висновок. Та величезна маса нових культурних цінностей, що напрацьовується щодня й кожної години, не скасовує значення суми культурних цінностей, вироблених людством раніше. Вона лише додається до неї («плюс до того», а не «замість того»!). Зрозуміло, що для опанування цього багатства одного людського життя недостатньо. І не тому, що, як говорив великий О. Пушкін, «ми ледачі й нецікаві», а тому, що фізіологічні, психологічні, інтелектуальні можливості людини не пристосовані до оволодіння такою колосальною кількістю інформації. Тому культуру завжди опановують вибірково. Не випадково хтось із великих і жартома, і всерйоз назвав культуру «великим кладовищем», бо величезна кількість її цінностей на рівні кожної людини залишається законсервованою. І ця ситуація має об'єктивний характер.

Тому будь-які історичні типи культур [19-21] у своїй конкретності містять у собі немов би дві складових, два шари, два компоненти. Це так звана повсякденна, поточна (сучасна) культура цивілізації [22] і минулі культури [23-29].

Поточною будемо називати ту частину культури, що функціонує в конкретному суспільстві в даний час і найбільш наочно відображається в матеріальній, духовній і політичній культурі (див. розд. І). Так, у справі передачі й одержання інформації елементом поточної культури для нас сьогодні виступають радіозв'язок, телекомунікації, друковане слово. Елементом минулої культури, стосовно до того ж самого, до появи друкарства, буде просто слово або рукопис. Нам відомо, що рукопис можна написати за певний час, але ми не користуємося цим методом із тієї причини, що в нас є більш швидкі, зручніші, комфортніші, сучасніші методи вирішення даного питання. Хоча при потребі ми здатні згадати давній спосіб і передавати й одержувати необхідну інформацію тільки через рукопис, «як у старі часи».

Минулі культури являють собою ті знання, уміння і навики, якими ми володіємо, але не користуємося, тому що маємо сучасніші й зручніші форми і методи вирішення аналогічних завдань. Вони безпосередньо не беруть участі у відтворенні громадського життя. Це немов би відкладені, але не стерті прогресом старі знання й уміння, вони становлять основу сучасного рівня розвитку і при потребі повертаються з забуття.

Повернемося до фрази «старі часи». Тому, що вона містить в собі дуже важливий аспект культури - її консервативний аспект. Використання поняття «консервативний» поруч із поняттям «культура», на перший погляд, здається безглуздим. Хіба можна про культуру говорити, що вона консервативна? Але, подібно до будь-якого явища, культура теж має зворотний бік.

Чому з легкої руки Гесіода й Овідія ідею «золотого століття» люди пов'язували з минулим? Завдяки чому консерватизм такий сильний і життєздатний? Чим пояснити, що в переломні моменти історії багаторазово зростали ряди його прихильників? На що сподівалися луддіти, коли трощили ткацькі верстати і вимагали повернення до прялок? Чому так часто шлях у «світле майбутнє» люди намагалися прокласти через минуле?

Чи пам'ятає людина своє дитинство? Дивне питання! Зрозуміло, пам'ятає. Як можна забути ці часи? І блиск ріки під жарким сонцем опівдні, і найсмачніше у світі морозиво, і чудова іграшка, що подарували в день народження... Людина все пам'ятає. Але, чи дійсно все? А знаменитий кут, куди ставили її батьки? А грипи, ангіни, забиті місця і садно? А двійки, нарешті? Пам'ятає? Як відповісти? Взагалі-то пам'ятає... Але не це постає перед очима, коли згадується дитинство. Аберація пам'яті висвітлює гарне, добре, радісне. Для того, щоб згадати недобре, необхідні додаткові зусилля.

Очевидно, у цьому виявляється глибинна захисна функція нашої психіки, тому що тільки в дитинстві здається, що «людина створена для щастя, як птах для польоту». Минають роки життя, і людина зі смутком розуміє, що щастя, як правило, обчислюється днями, якщо не годинами, а в основному життя проходить досить складно, важко і зовсім не так радісно, як нам хотілося б. Однак, якщо постійно у своїх спогадах акцентувати увагу тільки на тому, що було поганого, важкого і безрадісного, можна втратити розум. І природна захисна реакція нашої психіки насамперед висвітлює ті моменти, що додають нам оптимізму, а не зменшують його.

Але пам'ять народів і етносів складається з пам'яті окремих людей. Пам'ять континуума культур складається з пам'яті народів і етносів [30]. Величний і гармонічний Аполлон, а не скорчений раб символізує для нас античну Грецію. Аберація історичної пам'яті в принципі мало чим відрізняється від наших спогадів.

На всі питання, що постають перед нею, людина шукає відповідь, використовуючи вже засвоєну культуру. Остання ж пропонує їй не занадто багатий вибір - поточний або накопичений досвід. Не можна використати щось невідоме. Не можна використовувати те, чого не існує. Образно кажучи, Робінзон, загубивши сірники, не мав можливості скористатися газовою запальничкою. Ця зручна річ на той час була ще невідома і єдине, що йому залишалося, - це видобувати вогонь за допомогою тертя палички об паличку, «як у старі добрі часи». Минулі часи нам здаються привабливими саме тому, що, згадуючи про них, ми насамперед фіксуємо увагу на позитивному.

Коли соціальні катаклізми струшують суспільство, і життя людини стає важким, а поточна культура не здатна ні в економіці, ні в політиці, ні в ідеології дати відповідь на першочергові життєві питання, людина починає шукати цю відповідь за її межами [22; 31-37]. І тут нічого іншого, ніж накопичений досвід, традиція, культура їй не пропонує. Люди шукають відповідь у минулому, тому що більше її шукати ніде. Окрема людина-геній здатна піднятися над обмеженістю культури і передбачити можливе вирішення актуальної проблеми. Але, по-перше, генії народжуються, як відомо, вкрай рідко. Маса ж завжди сповідує принцип: «Нове - це давно забуте старе». І не слід її за це звинувачувати - такий парадокс культури, одна з її об'єктивних характеристик, у якій втілений консервативний аспект.

Але зазначену особливість феномена культури не можна і недооцінювати. Інакше звернення до традицій (будь то традиції національної культури або народної педагогіки, економічного укладу або політичної організації) обернеться своєю гіршою стороною – традиціоналізмом. Останній, як слушно зазначає Г. Батіщев, «за своєю суттю не здатний самокритично вчитися у своєї традиції, бо це потребувало б розкрити і розгорнути все різноманіття і складність, всю антиномічність властивого їй одночасно і позитивного, і негативного культурно-історичного досвіду минулого при настільки ж неупередженій готовності творчо, оновлюючи продовжити життя традиції» [38].

Поточна культура - це насамперед поняття, пов'язане з часом, оскільки вона є в кожному історичному періоді. У дещо меншій мірі це і поняття просторове, тому що поточна культура, яка характерна для нашої країни, і поточна культура, що характеризує Францію, як і поточна культура сучасної Нігерії в значній мірі відрізнятимуться одна від одної, хоча в глобальному розумінні це поточна культура того самого часу.

За структурою поточна культура є досить складним утворенням, що включає декілька основних компонентів. До неї входять не тільки нові культурні досягнення, але і все краще, що людство виробило за всю попередню історію. Від культури будь-якої епохи, навіть дуже давньої, обов'язково залишається щось таке, що збагачує культури наступних часів, наприклад, арабські цифри або єгипетські піраміди. Тому одним з основних компонентів поточної культури суспільства є загальнолюдські цінності.

Загальнолюдські цінності - це те, що зближує культури всіх країн, народів, етносів. Історичний досвід показав, що вузькокласові, вузьконаціональні або вузькорелігійні цінності минущі й звільнятися від них доводиться, як правило, досить дорогою ціною. Наочним прикладом системи, основу якої становлять вузькокласові цінності й система цінностей, заснованих на вузьконаціональних засадах, демонструє Німеччина часів гітлеризму. Що таке система вузькорелігійних цінностей, сьогодні найбільш наочно демонструє ісламський фундаменталізм.

Нерідко загальнолюдськими цінностями світової культури вважають тільки гуманітарні цінності або навіть ще вужче - тільки цінності мистецтва. Це глибоко помилково. Культура являє собою сукупність накопиченого асоційованого людиною соціального досвіду у всіх сферах її життєдіяльності, а не тільки в сфері мистецтва. В основі цієї життєдіяльності лежить предметно-практичне пізнання і перетворення світу, тобто, практичні й природничо-наукові знання. Таким чином, наукові й практичні знання виступають важливим складовим елементом загальнолюдських цінностей. Тому в сучасних умовах необізнаність, припустимо, щодо будівлі атома або елементарних правил поводження, настільки ж заслуговує осудження, як і незнання творчості Шекспіра або Пушкіна.

Шекспір - це видатний англійський автор, велике явище англійської драматургії і поезії, як П. Чайковський - явище насамперед російської культури. Але «російської національної фізики» немає і бути не може, як не може бути «голландської національної біології», «українського національного сталеплавлення» або «азербайджанського національного крекінг-процесу». Таким чином, коли ми говоримо про загальнолюдські цінності культури, то тут превалюють моменти природознавства та гуманізму.

Що ж стосується духовної складової загальнолюдських культурних цінностей, то явища цього рівня теж носять інтернаціональний характер, оскільки вони на багато століть визначили розвиток тих або інших сфер духовної діяльності. Імена цього рівня - Гомер і Леонардо да Вінчі, Арістотель і Гегель, Данте і Бах.

Другий шар у структурі поточної духовної культури - це національна класика. До неї відносять надбання національної культури, відомі в інших культурах, як правило, лише вузькому колу фахівців. Наприклад, якщо В. Шекспір, Ф. Достоєвський - це імена світового рівня, імена, що знає весь світ, то вже Леся Українка або І. Франко - це українська національна класика, яка за межами нашої батьківщини відома значно менше. Нагадаємо, що культуру ми освоюємо вибірково і тому зарубіжна національна класична культура нерідко залишається поза полем зору. Цей шар значно ширше першого й у ньому центр ваги різко зміщується у сферу гуманітарну і художню.

У культурі діалектично об'єднане національне і загальнолюдське. Вона завжди національна. З кращих досягнень усіх національних культур складається єдина загальнолюдська культура. Але «загальнолюдське» не значить «позбавлене національного». Збагативши скарбницю світової культури, Т. Шевченко і І. Франко залишаються саме великими українськими літераторами так само, як Гете - німецьким, Марк Твен - американським, Діккенс - англійським. І, говорячи про культуру, однаково помилкове як применшення національного у світовій культурі, так і замикання її в обмеженому просторі вузьконаціонального. Спроба звести все різноманіття світової культури до культури тільки «свого» народу (що, на жаль, останнім часом зустрічається нерідко), тенденція національно-культурного ізоляціонізму веде до застою, відставання від світового культурного процесу й кінець кінцем - до часткової деградації. Але повна відмова від національно-культурних традицій відкриває шлях удаваному новаторству, яке ламає всі підвалини, тобто веде до тієї ж деградації, хоча й іншим шляхом.

Третій момент у структурі поточної культури - це культурні цінності, характерні для однієї соціальної групи і не характерні для інших соціальних груп того ж самого суспільства (так звана «субкультура») [39]. Розглянемо це на прикладі танців. Уявимо собі два місця, де збираються люди, щоб провести час і потанцювати. Але одне місце має назву дискотека тінейджерів, а інше - клуб «Для тих, кому за тридцять». І в першому, і в другому випадку це місця, де збираються люди, щоб провести свій вільний час і потанцювати. Але зрозуміло, що і ритми, і рухи, і стиль спілкування в них суттєво відрізняються. Або інший приклад: на початку 60-х років у культуру ввійшли імена Олександра Галича і Булата Окуджави. Це було культурне надбання дуже вузького соціального кола – інтелігенції (причому навіть не всієї, а тільки міської її частини), і вони були відсутні в актуальній культурі інших соціальних груп радянського суспільства тих часів.

Останній елемент структури поточної культури - це культурні цінності, які не були використані за життя їх творців і збагатили культуру наступних поколінь. Прикладів тому досить багато: Рембрандт, Гоген, Ван-Гог, Коперник... Вони вмирали невизнаними, нерідко в злиднях. Потім проходило декілька десятиліть, а часом і століть, і раптом виявлялося, що вони генії.

Генієм називають людину, яка випередила свій час і побачила необхідність нового рішення тоді, коли для основної маси її сучасників не тільки необхідність нового рішення, але і саме розуміння того, що його потрібно шукати, були не очевидні. Тому геній, як правило, залишається незрозумілим, і на нього дивляться як на дивака, що займається мудруванням від лукавого. Те, що зрозумів геній, стає очевидним для всіх інших лише десятиліття, а часом і століття потому.

Поточна культура складається не тільки з єдності і взаємозалежності зазначених елементів. Ці та інші питання минулого і сучасного континуума культур і цивілізації в глобальному масштабі також розглянуті в монографії.

Як видно із назви монографії, слова культура, цивілізація, глобалізація є змістоутворюючими, головуючими. Вони визначають культуру як ключовий сутнісний фундамент історичного розвитку. І це досягається завдяки доповненню відомих принципів історизма та формаційного методу аналізу новою цивілізаційною циклічною методологією. Якщо перші ґрунтувались на соціально-економічних параметрах історичного процесу, то друга - на культурологічних. Цивілізаційна методологія аналізу історичного розвитку спирається на культуру та людину, як на основний і могутній визначальний фактор історії еволюції людства в епоху глобалізації та інформатизації. При цьому історико-культурологічний аспект глобальних проблем цивілізації кінця XIX - початку XXI ст. досліджується і через призму синергетичної парадигми, як порівняно нового методу аналізу гуманітарної історії розвитку людської спільності в планетарному масштабі. Усе це дозволяє довести, що культура та її основний носій і творець - людина у XX ст. стали основним змістом історичного розвитку як планетарної спільноти, так і безпосередньо незалежної України. До того ж історичні надбання культури живуть у повсякденній діяльності суспільства та кожного пересічного громадянина. Ось чому сучасний стан культури та цивілізації автор розглядав як природне продовження історичного розвитку макроцивілізації.

Автор розуміє складність і дискусійність багатьох концептуальних положень, які висвітленні у книзі. В той же час монографія зовсім не претендує на остаточний характер міркувань та ідей.
Электронная копия © Ядрова Г.В.